Цей фільм був показаний у стражденну п’ятницю в Келі організацією Kehler Flüchtlingshilfe в церкві Святого Іоанна. Це справді винятковий фільм, який неможливо дивитися. Неможливо дивитися, тому що він порушує загальноприйняті табу в жанрі документального кіно: не показувати смерть, не співчувати тим, хто страждає.
20 днів облоги та руйнування українського міста Маріуполь російськими загарбниками досі залишаються в пам’яті багатьох з нас. Подібно до війни в Газі, ми задавали собі питання: чи це нові кадри руйнувань? Хіба все вже давно не зруйновано, не перетворено на попіл? У цей час знімальна група AP на чолі з Мстиславом Черновим подорожувала цими руїнами. Разом із громадянами цього міста, які ховалися, бігли вулицями, тулилися в під’їздах будинків, кожен метр ліворуч чи праворуч від яких міг стати для них смертельним. Знімальна група не тільки знімала ці втечі від ракет і обстрілів, але й сама опинилася в прицілі танків.
Як наслідок, глядач також тікає до пологового будинку, де лікарі та перевантажені медсестри ледве можуть допомогти численним тяжкопораненим, серед яких є й вагітні. Ми бачимо, як трупи лежать у коридорі підвалу, а вмираючі без лікування лежать у ліжках або поруч із ними у безнадійно переповнених палатах.
І ми бачимо, як поранена маленька дитина помирає на руках у матері. А ця мати кричить до оператора: «Так, знімайте це!!! Всі повинні побачити, що тут відбувається!!» У жодному іншому серйозному документальному фільмі я досі не бачив таких сцен. Напевно, жоден емпатичний глядач не зможе не закрити на деякий час очі.
Як можна все це витримати? Як це вдається пережити тим, хто вижив після цього терору? Тим, хто 20 днів ховався в підвалі будинку і через брак питної води пив хлоровану воду з басейну? Це питання залишається відкритим, як і розуміння нинішнього високого патріотизму українців. Вони мусять триматися разом. За всіма новинами про російські обстріли в Україні ховаються сцени, подібні до тих, що показані в цьому нестерпному фільмі.
Rolf Berger